Петро Поврозник: «Потрібен з’їзд. Це – вимога часу і освітян» – ЛАНОВЕЦЬКЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ БЮРО

Петро Поврозник: «Потрібен з’їзд. Це – вимога часу і освітян»

Самі розумієте – жодним чином  жоден український високопосадовець  не стане заперечувати твердження про те, що майбутнє України залежить від нинішньої роботи шкіл держави. Бо так воно і є насправді. Але, на жаль, надто великим  є розрив між тим, що усвідомлюється і декларується, і тим, що реально робиться. Хоча, оптимісти можуть мені заперечити: мовляв, серйозних підстав для хвилювання  немає – у кожній школі країни є безліч прогресивно-позитивних прикладів. Так, вони є. Одначе, реальністю є й те, що оптимістів серед освітян з кожним роком  стає все менше… І головна причина – відсутність чіткої перспективи розвитку української освіти. Прикро, але ніде  правди подіти  – у питаннях  удосконалення освітянської системи Україна суттєво відстає від  справжнього європейського рівня. І не тільки у фінансуванні, а й у менеджменті та управлінні.

Нещодавно, вже в новому уряді, роботою освіти почала опікуватись міністр Лілія Гриневич. Покладаємо надії. Але, гадаю, корисним для пані міністра буде почути і думку «знизу». Я, наприклад, переконаний, що Лілії Гриневич варто було б невідкладно ініціювати розробку нової редакції Закону «Про загальну середню освіту». І далі дозволю собі  конкретизувати деякі  власні пропозиції…

Почну з,мабуть,найголовнішого. На мою думку, вкрай потрібно на всіх рівнях  переходити від суто державного  до громадсько-державного управління освітянськими справами. Усі демократичні країни визнають, що освіта – насамперед  справа громадян, конкретного соціуму батьків, педагогів і дітей. А у нас, за старою схемою, все вирішують чиновники, які часто і достатнього практичного досвіду  шкільної роботи не мають. Натомість справно видають з міністерства  інструкції і накази, які є обов’язковими для, без виключення, усіх шкіл: сільських і міських, звичайних і спеціалізованих, розташованих у різних регіонах, які мають специфічні особливості.  Моя позиція така: управління системою освіти не може бути виключно державним. І для цього потрібно створювати освітянські громадські ради і законодавчо надавати їм право брати участь у вирішенні кадрових, фінансових і перспективно-контрольних  питань. Зараз багато говориться про децентралізацію. В освіті вона теж потрібна. Скажімо, навчальні заклади і педагоги повинні мати можливість самостійно обирати плани, програми, підручники. А міністерство, будь ласка, нехай пропонує для такого вибору декілька варіантів…

Потребує серйозної  реорганізації і, малоефективна нині, система післядипломної педагогічної освіти. Наприклад, чому б нашому міністерству не видавати  спеціальні ліцензії для роботи, альтернативних вже існуючим післядипломним  інститутам, курсів підвищення кваліфікації вчителів безпосередньо на базі шкіл. А вже керівники навчальних закладів і педагоги самі будуть обирати форми, методи і місце проходження курсової перепідготовки… А замість інформаційно-методичних центрів, які зараз фактично є структурними підрозділами управлінь освіти і здебільшого інспектують, створити, використавши існуючий потенціал, незалежні центри тестування та моніторингу освітніх послуг…

Тепер про оцінку знань. І знову про ліцензії, які від міністерства могли б отримати фахівці спеціальних, самостійних, ну, наприклад – асоціацій. Вони могли б виконувати дуже потрібну учням 9-11 класів роботу – двічі на рік проводити підготовку до незалежного оцінювання знань з основних предметів. А директори шкіл мали б можливість на договірній основі, зрозуміло – з відповідною оплатою послуг, запрошувати для цього кращих педагогів і вчених. А ще маю велику надію, що у зв’язку із запровадженням ЗНО, державна підсумкова атестація у випускних класах буде врешті-решт скасована…

Про кадри, які вирішують все, і гроші, які  потрібні всім. Пропоную, перш ніж призначати у високих кабінетах, спочатку демократично – у колективах – обирати керівників навчальних  закладів терміном на 5 років. І перейти від, вельми сумнівною за ефективністю, атестації педагогічних працівників – до ліцензування освітньої діяльності. Що це означає? Кожен дипломований вчитель мав би раз на 5 років отримати ліцензію. А для цього йому необхідно було б скласти кваліфікаційний екзамен і надати позитивні рекомендації методичних служб школи  та батьківського комітету. І обов’язково та негайно потрібно удосконалити існуючу систему оплати праці педагогів. Висококваліфікований вчитель-методист повинен стати високооплачуваним спеціалістом. Бідний педагог – це неподобство. А щоб ситуацію змінити, потрібен ринок надання освітніх та методичних послуг. А не монополія на це органів управління освітою.

І останнє. Нам дуже потрібне скликання чергового з’їзду освітян України. Делегатів повинна обрати педагогічна громадськість. Вони, делегати, усвідомлюючи відповідальність, мають підготувати конкретні і конструктивні пропозиції щодо удосконалення та реорганізації нинішньої ситуації в освіті та внесення позитивних змін у законодавчі документи. Проблем вистачає. У багатьох своє бачення їх вирішення. Але істина народжується під час обміну думками. Навіть полярними. Упевнений, що на з’їзді педагогам буде про що поговорити. І ухвалити потрібні для освіти рішення.

 З повагою до вас, колеги, Петро Поврозник, директор Тернопільської спеціалізованої школи №5 з поглибленим вивченням іноземних мов, депутат міської ради Тернополя.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*